Наші німці. Частина ІІ. Батьківщина чи Vaterland?

Артур і Ліллі Бартель. Повернення до Баден-Вюртемберґу.

Згідно укладеної між союзни­ками антигітлерівської коаліції угоди, переважна кількість українських німців була розшукана і вивезена після війни за допомогою радянських спецвійськ до Сибіру на поселення.

Роман РЕВЧУК

Житомир – Пфорцгайм

Земля дитинства

1974 рік. Два Артури (дядько і племінник – 59 і 45 років) неквапом ступали трохи пожовклою травою. У верхів’ях дерев стугонів осінній вітер. «Ось десь приблизно тут» - мовив старший, піднявшись на пагорб. Молодший опустився на коліна, обійняв і поцілував землю. Сльози радості і печалі водночас котилися з очей. «Бачиш ту вербу? Там була ваша хата».

Артур Бартель, виїжджаючи за «залізну завісу», на постійне проживання до Західної Німеччини, не зміг утриматися від одвідин землі свого дитинства – села Нойес Познан (тепер Непізнаничі) на Житомирщині. Разом зі своїм дядьком Артуром Боссом пішли до тієї місцини, де мешкали Бартелі, Босси та інші німецькі поселенці, для яких українське Полісся стало рідним і звідки вони були насильно депортовані.

Ойтінґен - передмістя Золотого міста Пфорцгайма

City-hotel Пфорцгайм



Вища школа Пфорцгайма



Конґрес-центрум

 Пфорцгайм на карті Німеччини

Пфорцгайм – старовинне затишне німецьке містечко на кордоні Бадену і Вюртембергу, десь між Карлсруе і Штутґартом. Ми зустрічаємося з Ліллі та Артуром Бартелями у їхньому помешканні на Лінденштрассе, 37, яке вони винаймають нині. Бесіда ведеться німецькою мовою з окремими українськими і російськими виразами.





Артур і Ліллі Бартель з дочкою Ірене

2001 р. У саду, виплеканому власноруч

1982 р.

 

 2002 р.

       

-       (Ліллі) Недавно переїхали. Щойно закінчили ремонт. Мали власну квартиру, але потім вирішили жити з сім’єю доньки, у будинку, придбаному в кредит за 500 тисяч дойчмарок, а свою квартиру продали. (Ще внукам доведеться розплачуватися – додає Артур) Нині ж дочка має проблеми із здоров’ям, тому лікарі порекомендували змінити місце проживання на більш рівнинне. Вони переїхали до Бьоблінґена, а ми – сюди.

-        Де і коли ви народилися, як познайомилися?

-        (Артур) У 1929 році у селі Непізнаничі Барашівського (тепер – Ємільчинського) району Житомирської області. Там минуло моє дитинство – до самої війни. Коли почалася війна, у 1941 році німецький вермахт окупував Україну, а потім відступав назад у кінці 1943 – етнічні німці виселялися на Захід. Дехто вирушив до Німеччини, добра ж половина до Вартеґау(Нім. – Польща – Волинь).

Довідково. З наближенням до області восени 1943 року радянсько­ - німецького фронту всі етнічні німці під страхом смерті були вивезені окупаційною владою до Німеччини. Згідно укладеної між союзни­ками антигітлерівської коаліції угоди, переважна кількість українських німців була розшукана і вивезена після війни за допомогою радянських спецвійськ до Сибіру на поселення. Частина німців Житомирщини загинула в горнилі війни, а решта - під час переве­зення на поселення до сибірської глибинки.

Російська армія швидко перемогла і у травні 1945 року війна закінчилася. Всіх, хто був родом з України, росіяни (руссен – каже) зібрали і вивезли до табору у Білорусію, у Волковськ. «Україна потребує трудівників для сільського господарства (браухт арбайтер ауф ді ландвіртшафт)» - сказали нам і ми були раді знову повернутися на Україну, позаяк табір був переповнений людьми. Подали товарняк і весь табір завантажився у потяг. Вагони були битком набиті. Їхали цілий місяць. Всі вже зрозуміли, що їдемо не в Україну, проте куди – не знав ніхто. Ліллі теж їхала у цьому поїзді з сім’єю – вони провели у таборі у Білорусі – три місяці, а ми – один. Мені було тоді 16 років, Ліллі ж  – 12, проте тоді ми ще знайомі не були. Замість України привезли до Сибіру, Алтайського краю, посьолок Акутіха. Там був склозавод,  де працювало біля 500 робітників. До них приєдналися і ми. Ми були юні! Там і познайомилися.

-    (Ліллі) Я народилася у селі Жадьки Черняхівського району – за 40 кілометрів від Житомира. Дівоче прізвище – Неске. Під час війни ми жили у Польщі. А юність пройшла у Сибіру, в Алтайському краї. 23 роки жили у робочому селищі Акутіха біля річки Об, за 70 кілометрів від Бійська, недалеко від Барнаула.

  

Артур і Ліллі з родичами у Алтайському краї

-     Чому ж не залишилися у Сибіру?

-    (Ліллі) Живучи у Алтайському краї, довгий час ми не мали дітей. І хоча я не марновірна, проте ми звернулися до місцевої цілительки, котра порадила: «Якщо ви хочете мати дитину – негайно змініть місце проживання», що ми і зробили, переїхавши у 1968 році до Естонії. Там народилася наша дочка Ірене.  З 1975 року мешкаємо у Німеччині. Життя складалося по – різному. Після війни і  Голод пережили. Були і кращі часи, але Бог оберігав нас до сих пір і ми вдячні Йому.

-     Чи не забули української?

-     (Артур) У Алтайському краї перейшли на російську, у Німеччині – на німецьку, тому українську, естонську, польську, якою теж говорив непогано, потроху забуваю. Однак дещо пам’ятаю:«Трошки балакаю» (посміхається). Постійно купую українські газети російською мовою.

-    Чи не хотілося б поїхати в Україну, відвідати місця дитинства?

-    (Артур) Дуже! Однак - проблеми зі здоров’ям. Часто відвідую лікаря, тому вирушати у таку далеку подорож – трохи боязно.

-    Чим займаєтесь нині?

-    (Ліллі) На Ребгунґвеґ, 14, Артур займався садівництвом. Вирощували овочі, фрукти, доглядали за квітниками. Жили в природньому середовищі.

-    (Артур) Возили внуків до дитсадка і школи. Зараз вони вже великі – Крістіан (21 рік) одружився, має свій бізнес і одночасно навчається, Жанетт (16 років) – ще у школі. Ходимо до церкви (кірхе – каже).

-    У чому бачите відмінність між життям в Німеччині і в Україні? 

З дочкою Ірене і внуками Крістіаном і Жанетт

-    (Артур) Важко сказати, адже у незалежній Україні я ще не був. У 1974 році це ще був СРСР( Руссланд – каже). Однак, напевне, у тому, що у Німеччині все надто регламентовано. Ось, наприклад, у дитинстві я полюбляв ловити в’юнів у річечці неподалік залізничного переїзду у Непізнаничах. У Німеччині ж так просто не порибалиш. Необхідно закінчувати курси, отримувати ліцензію, так що і заходитися не хочеться. Хочеш риби – іди до магазину і купуй. Ліс, довкілля – тут більш штучне. Бракує природності. Житлове питання вирішується теж непросто. А от переваги медичного обслуговування, в жодне порівняння з колишнім СРСР не йдуть.-      

-   Що особливо запам’яталося з дитинства?

-       (Артур) Часто згадується місце народження, особливо, великий дім на горі біля залізничної колії, переїзду, який мої батьки купили. Зараз там мешкає українська сім’я, а нашого будинку вже немає. Можливо, згорів під час війни. Біля переїзду була маленька річечка, де я полюбляв рибалити, в основному, ловив в’юнів. Біля річки стояла  кам’яна казарма, у якій жили залізничники, а також мої батьки у 30 – ті роки і де народився я. Цікаво чи стоїть вона ще сьогодні? З моїм братом Валєріком у 1974 році були ми там лише три дні і мало що встигли побачити. Часто думаю, як все - таки там було навдивовижу красиво. Мені тоді було 7 чи 8 років. Я пас худобу. Дядько Артур теж худобу доглядав, косив сіно.  Дідусь Давид Босс  часто одвідував  нас, різав свині і смалив соломою, давав поради по господарству. Згадується і багато дечого іншого.

-       Чому брат має таке не німецьке ім’я?

-       (Артур) Валєрік народився у Києві. І всі, хто був у палаті пологового відділення лікарні отримали ім’я Валерій, тому що, саме тоді, у грудні 1938 року, при випробовуванні нового літака И - 180 загинув російський льотчик Валерій Чкалов.

-       Батьківщиною вважаєте Німеччину чи Україну?

-      (Артур) Однозначно не відповіси, проте думки все частіше линуть до того місця, де мати народила…

січень 2010 р. Артур і Ліллі Бартель