Наші німці. Частина І

Артур Босс. Від штурму Берліну до Сибірської тюрми

Основною забавкою радянських дітей 50 – 80 – х років була гра у війну, де одні – були «наші», а другі – «німці»…

Роман РЕВЧУК
Житомир 

"Німці - як верби.
Не важливо, яким шляхом ти зігнеш його,
він завжди буде вкорінюватися знову ".
- Олександр Солженіцин –


«А пам’ятаєте дядьку, як дід Давид свиней різав і смалив соломою?» - «Тепер так не роблять». «За що ж Вас дядьку аж на 10 років до Сибіру? Ви ж воювали у лавах Армії Людової» - «Мабуть, за те, що був старостою за німецької влади. Хоча за вироком суду, за те, що відновив католицький костьол у колишньому приміщенні школи. Ти ж знаєш, моя Кароліна – затята католичка.
Отож, послухай жінку…»

07.08.1945 рр. У лавах Армії Людової

Житомирщина – дивний край! В одному селі, одній сім’ї тут уживаються представники різних національностей. Окрім того, що польська громада Житомирщини є найчисельнішою в Україні, зовсім недавно кожен п’ятий мешканець краю був етнічним німцем.
Отож, саме у цей буремний час ХХ століття, у 1915 році, на хуторі між сучасними селами Непізнаничі та Симони у німецько – чеській родині (мати – родом із Чехії) народився Босс Артур Давидович. Батьки були глибоко віруючими лютеранами. «Куди ти поведеш нашого сина?» - запитали батьки Артура майбутню невістку, етнічну польку, католичку Кароліну Лось у 1936 році. «До костьола» - одказала Кароля і ті заспокоїлися, позаяк вважали, що «до Бога, як на гору – можна дістатись різними шляхами. Головне – йти!» Молодята оселились у сусідньому селі Нойдорфі. З приходом німецької окупаційної влади у 1941 році Артур був призначений на посаду старости у селі Бастова – Рудня, на якій пропрацював кілька місяців. У січні 1944 року вступив до лав Армії Людової, яка набиралася із числа етнічних поляків радянським режимом. Можливо, остерігаючись репресій з боку «совєтів», записався поляком за національністю, змінивши ім’я Артур на – Артем, яке так і залишилося у «воєнному білеті». У Армії Людовій був перекладачем з німецької. Брав участь у звільненні Варшави та штурмі Берліну, за що нагороджений відпові-дними медалями: «За звільнення Варшави», «За взяття Берліну», а також медаллю «За перемогу над Німеччиною».

1944 р.

Служив до серпня 1945 року. Вояки Армії Людової отримали пропозицію від уряду Польської Народної Республіки оселятися в ошатних, добротних будинках розташованих у щойно анексованих прусських землях біля Одеру та Нейсе. Чимало поляків погодилися, хоча трохи і побоювалися повернення колишніх німецьких власників. Односельчанин Фабіян Завадський оселився у Єленій Гурі, де мешкає і нині. Однак Артур, маючи на Житомирщині дружину і трійко маленьких дітей: Софію, Антона і Юзефа, вирішує повертатися до України.
В області, як і по всій країні, партійними та радянськими органами проводилася в роки війни та по її закінченні широка пропагандистська кампанія з метою формування у суспільній свідомості щодо німецького населення образу «ворога». Основною забавкою радянських дітей 50 – 80 – х років була гра у війну, де одні – були «наші», а другі – «німці»…
Як наслідок, серед значної частини місцевої інтелігенції та молоді на довгий час були закладені основи негативної соціально-політичної установки у ставленні до німецької меншини. Тому дехто з етнічних німців, які повернулися після 1946 року на батьківщину, змушені були або змінити, або ховати свою національну приналежність, щоб влаштуватися на пристойну роботу чи отримати вищу освіту в радянських вузах.
У 1946 році, у Кароліни і Артура народжується наймолодша донька – Вікторія.
У цьому ж році Артура Босса було засуджено до 10 років ув’язнення, відбувати яке у повному обсязі довелося в Сибіру.

1946 – 56 рр. Сибірське ув’язнення. Артур з другом

Кароліна залишилася із дітьми сама. Вистрибуючи на ходу із потяга, їздила «спекулювати» яйцями, молочними продуктами до Новограда – Волинського, одягаючи дівчат у модні, на той час, ситцеві плаття, білі носочки. Протягом усіх років гоніння церкви, аж до Відродження у 80 – 90 роках, вона проводила римо – католицькі Богослужіння у себе вдома, дотримуючись встановлених канонів і зберігаючи польську мову. Молодому, пихатому, самозакоханому ксьондзові, який у середині 90 – х надто ревно і безцеремонно кинувся «пасти душі людські», зауважила у каплиці наодинці: «Ви ще, Ойчуню, сцікун! Поводьтеся скромніше…» Єпископ – ординарій Києво - Житомирської дієцезії Римо-Католицької Церкви Ян Пурвінський, завітавши до Бастової – Рудні, відвідав домівку Боссів, подякувавши за багатолітнє подвижництво.

Артур і Кароліна Босс. Знову разом!

Після закінчення терміну ув’язнення Артур, реабілітований і визнаний ветераном Великої Вітчизняної війни, повертається до рідної оселі, де його весь цей час чекала дружина Кароліна і четверо дітей. Побудував теплий, в німецькому стилі – строгий, будинок із саману. Більше вони не розлучалися. Артур відійшов у вічність у 1994 - му, а Кароліна – у 2003 – му році.

З історії німецьких поселень на Волині 
Початки німецької колонізації Житомирщини сягають кінця ХVIII століття
. Брак землі на Батьківщині привів більшість німців у цей регіон. До 1860 року налічувалося лише близько 5 000 поселенців у 35 малих селах. Потім, разом зі скасуванням кріпосного права в 1861 і невдалого польського повстання 1863 роках, потік німців хлинув до цього краю. До 1871 року їх вже налічувалося понад 28000, а на рубежі століть, понад 200 000 колоністів мешкало на Волині. Більшість з них приїхали з Польщі, менше - із Вюртемберґу, Бадену, Померанії, Східної Пруссії, Сілезії та Чехії.
Згідно перепису 1914 року в Житомирському повіті проживало 66 тисяч німців, а в Новограді-Волинському 53 тисячі, що становило половину всього німецького населення краю.
Навколо Барашів та на всій Ємільчинщині вони почали масово оселятися у середині (50 – 60 роках) ХІХ століття, отримавши у оренду малородючі землі за символічну плату. Навколо Барашів утворилася ціла смуга німецьких поселень: Березівка, Новосілка (Нойесдорф – Тумердрачки), Стара Гута, Крем’янка, Антонівка, поля ліворуч від шосе Бараші – В. Волинський навпроти Усолус, Гонорине ( Вікторівка і Ольхівка), Ганнопіль (Єлизаветпіль), Новоолександрівка, Мар’янівка, Сорочень, Непізнаничі (Нойес Познан). Біля Ємільчиного – Здоровець, Софіївка, Рогівка, Уварівка, Варварівка, Ольгино, Ємілівка, Кука Гута.
Життя у багатьох колоніях відзначалося заможністю. Кожне німецьке село мало власну школу; іноді одна школа була на дві сусідні колонії та декілька хуторів. Незважаючи на тяжку щоденну працю, німці-колоністи намагалися обов'язково дати своїм дітям початкову освіту, а в багатьох випадках середню і навіть вищу, використовуючи для цього можливості гімназій, що були в губернському і повітових містах, а також університетів у Дерпті, Києві, Петербурзі, Харкові та в Німеччині. Освітній рівень серед німців Житомирщини був перед Першою світовою війною у чотири - п'ять разів вищим, аніж серед українців.
Ряд колоній було також у цей час перейменовано: Гаймталь на Стару Буду, Блюменталь на Цвітянку, Лінденталь на Липівку та ін.
Двадцяті роки вважаються для Житомирщини своєрідним періодом соціально-економічного і культурного розквіту. Тут діяли десятки національних сільських рад, у селищі Пулино (тепер Червоноармійськ) розміщувався центр німецького національного району.
Згідно перепису 1926 року, кількість етнічних німців у Барашівському районі становила 20,9 відсотків усієї кількості населення; у Володарському - 28,2; Городницькому -16,9; Ємільчинському - 17; Новоград-Волинському - 14; а в Пулинському - 15,6. На прохання німців було перейменовано села Язвенки і Прутивки відповідно у Грінталь і Нойгайм. Станом на 1930 рік у Східній Волині мешкало понад 51000 німців.