Німецька Житомирщина

Роман РЕВЧУК

Початки німецького руху на Волинь

З кінця XVIII ст. на Волинь почали переселятися німці. Першими їхніми колоністами були меноніти. Також в губернії оселялися лютерани (майже 96%), кальвіністи, католики, баптисти.

Церква у Сорочні збудована у 1906-1910. Стоїть досі. Фото 1920 р.

Місцевий краєзнавець Володимир Цибульський біля Церкви у Сорочні. 16.07.2010

Німецький баптистський рух на Волинь розпочався у 1858 – 1859 роках з невеликого, але стійкого потоку німецьких колоністів з Польщі. Баптисти, як і меноніти йшли, в основному, в пошуках нових економічних можливостей і для уникнення релігійних переслідувань. У 1861 р. кількість німців-колоністів сягнула 13 711 чол. Проте до звільнення російських селян-кріпаків у 1861 році, рух не набув значного поширення.
Скасування кріпосного права в Росії різко прискорила темпи переселення німців.

Законодавчий дозвіл про передачу в оренду поміщицьких земель, скасування пільг для колоністів у Царстві Польському і природно-економічні умови Волині зробили її зоною, привабливою для колонізації. Заможні волинські дідичі посилали своїх агентів набрати німецьких фермерів для обробки землі та господарювання на ній. Деякі поселенці брали землю в оренду, інші купували її. В основному це були ліси, які потрібно було вирубувати, та болота, які осушували з важкими зусиллями. Потік емігрантів до Волині (нинішні Житомирська, Рівненська, частково Волинська та Хмельницька області) продовжувався до другої половини 1870-х років, а потім почав повільно спадати. Відтоді населення молодих колоній зростало завдяки народжуваності. За статистико-географічними даними про іноземців  Південно-Західного краю, зібраними офіцерами Генерального штабу Російської імперії, влітку 1884 р. німців у Волинській губернії було вже 120 394 чол. Згідно з першим основним російським переписом, німецьке населення Волині у 1897 р. налічувало 172 330 німців, які у той час жили в 550 селах.

На кінець XIX ст. на Волині проживало 10% німців від всього німецького насе­лення Російської імперії. Вони мали власні маєтки, парові машини, фабрики. Займалися в основному сільським господарством, промислами, лісництвом, вирощуванням тютюну, обробкою волокон, шиттям одягу, взуття. Пра­цювали вони і в сфері медицини, освіти. Місцеве населення перейняло у німців нові технології ведення сільського господарства. Німецькі колоністи створили високорозвинені, технічно оснащені господарства. Вони раціонально використовували земельні угіддя, отримуючи при­бутки і в неврожайні роки.

«Під деревами, у наметах… серед вовків»

Колоністи з Польщі та Східної Пруссії, які почали притікати на Волинь у великій кількості, принесли з собою і новознайдені  релігійні вірування та переконання. Хоча основна маса поселенців були лютеранами, між ними були також баптисти, меноніти та католики, які одразу ж після прибуття, негайно почали збиралися для відправлення релігійних культів у глибокому волинському пралісі під відкритим небом. Баптисти швидко росли чисельно, з одного боку, завдяки своєму місіонерському євангельському духу, а з іншого – за рахунок номінальних лютеран, котрі нехтували своєю вірою. Незначна кількість менонітів з регіону нижньої Вісли влаштувалися в південній частині Волині у той час як баптисти і Моравські брати оселилися, в основному,  на північний захід від Житомира. Важливою різницею між німцями тут і в інших регіонах Росії є те, що ті німці, як правило, селилися у великих громадах. На Волині ж німці були розкидані в більш ніж у 1400 селах.

 Мапа німецьких поселень Барашівського, Ємільчинського, Володарськ - Волинського, Новоград – Волинського та Пулинського районів

Аліса Кордінг з Вестерстеде (Німеччина, Нижня Саксонія) стверджує, що село Нойдорф було назване так на честь її прадіда по материнській лінії, прізвище якого було Ной (нім. Neu). Однак ця версія є дещо сумнівною, оскільки у перекладі на українську Neudorf означає просто – Нове село, Новосілка. Окрім того існувало ще кілька Нойдорфів на Волині. Аліса пригадує, що її прабабця, Тамара Ной, говорила, що це місце було оточене густим лісом, у якому переселенці часто палили вогнища для відлякування вовків.
Жили колоністи в перший час у наметах і землянках. Розчистивши територію, вони сіяли зернові, картоплю, будували житло. Споруди колоністів вирізнялися чистотою і чіткістю забудови. Просторо і строго за планом будівлі закладалися на території садиби. На одній стороні стояв продовгуватий будинок, відокремлений від вуличної огорожі невеликим квітником, який мав окрім вітальні, принаймні дві спальні і кухню, а також так звану «літню кухню» - навпроти головної будівлі, де практично жили в літній час. На задньому дворі розташовувався великий тік, поруч - високі солом'яні скирти і сушений гній - як необхідне через відсутність дров та вугілля паливо. Споруди з дерева були добре оброблені і чисто вибілені. Побілка огорожі (а часто і будинку) оновлювалися щорічно, частіше всього до Трійці. Дах покривали залежно від місця розташування очеретом, жерстю або черепицею. Найчастіше на даху можна було побачити відображений рік будівництва.

Самуель Міллер з сім'єю 

 Будинок з колодязем-журавлем Адіни Колер і Роберта Берґштрессера у Сорочні, 1929 р.

Праворуч від колодязя Гаррі Берґштрессер, зліва від будинку Пауль Берґштрессер і юний «монгол» Сашка (Олександр), який два роки  працював на фермі Берґштрессера.

Паровий млин Роберта Берґштрессера у Сорочні

Млин була побудований Адольфом Берґштрессером, сином Йоганна  Берґштрессера і Джуліанни Фоґель. Коли Адольф втратив ногу в результаті нещасного випадку і  був більше не в змозі управляти млином, він переписав його сину Роберту. Адольф помер в 1917 році, і передбачається, що Роберт прийняв млин близько 1912 року.

Життя колоній відзначалося заможністю. Кожне німецьке село мало власну школу; іноді одна школа була на дві сусідні колонії та декілька хуторів. Незважаючи на тяжку щоденну працю, німці-колоністи намагалися обов'язково дати своїм дітям початкову освіту, а в багатьох випадках середню і навіть вищу, використовуючи для цього можливості гімназій, що були в губернському і повітових містах, а також університетів у Дерпті, Києві, Петербурзі, Харкові та у Німеччині. Освітній рівень серед німців Житомирщини був перед Першою світовою війною у чотири - п'ять разів вищим, аніж серед українців.

Чимало відомих німців входило до представниць­ких владних органів. Так, землевласник і меценат із Житомира Йоганн Арндт був перед Першою світовою війною членом Державної Думи Росії. Рудольф Штайнгауер та Адольф Ай із Новограда-Волинського були гласними (депутатами) повітових та міських зборів.

Німецькі церкви Житомирщини – перші баптистські в Україні!

Баптистський рух на Волині нерозривно пов’язаний з Готфрідом Aльфом (1831-1898), родоначальником німецьких баптистів у російській Польщі та Україні. Місіонер Готфрід Альф народився у  Польщі, був сільським шкільним вчителем та членом лютеранської церкви. За навернення до баптизму (у віці 22 років) його звільнили з посади та виключили з членства у лютеранській церкві. Альф стає ревним місіонером та проповідником Євангелії. Він витерпів багато випробувань, арештів, побоїв та погроз, включаючи 30 ув’язнень.

Готфрід Альф

У 1862 році група із 40 баптистів, очолювана Maттіасом Кельмом, одним із співробітників Альфа, мігрували на Волинь. Вони оселилися в селі Сорочень (нині) Ємільчинського району, близько 50 кілометрів від Житомира. Одночасно Альф зробив першу місіонерську подорож на Волинь. «Це була подорож у дикий край», - написав у своїй книзі «Серед вовків» американець німецького походження, дослідник минулого волинських німців Дональд Міллер, який 12 квітня 2010 року відійшов у вічність. Поселення було настільки віддалено, а дороги такі погані, що було майже неможливо дістатися кінною підводою. Тим не менше, Альфові вдалося прорватися через дрімучі ліси і глибокі болота, щоб зустрітися з Кельмом і поселенцями. 
 Альф сподівався повернутися до Сорочня в наступному році, але через тюремне ув’язнення, труднощі з отриманням паспорту і небезпеки подорожі взимку, його поїздка була відкладена до весни 1864 року. У цей час він відвідав спочатку Кельма у Сорочні, а потім «подолав 16 кілометрів до Нойдорфу (нині село Заздрівка Володарськ-Волинського району), де й знайшов своїх співвітчизників, котрі «жили під деревами у наметах... ніби діти Ізраїлю в пустелі».

Церква у Горщику збудована на початку 1900-х рр.

                                 

Звідти він попрямував до Горщика (нині Коростенський район), де провів серію Богослужінь, здійснив два хрещення, відвідав друзів і їхні родини, провів свято любові й навіть обвінчав молодят. Проте основною метою поїздки Альфа була організація двох баптистських громад у Горщику 19 травня та у  Сорочні 22 травня 1864 року.          



Церква у Сорочні збудована у 1906-1910. Вигляд зсередини.

Ці дві церкви, за твердженням Дональда Міллера, є першими організованими баптистськими церквами в усій Україні. Перед поверненням Альфа до Польщі його попросили, наглядати за цими церквами.

Перші приміщення церков було побудовано з міцного дуба, який добували у навколишньому густому лісі. Говорять, що ці дуби були настільки широкими, що два чоловіки не могли обійняти. Ці дерева вони називали "eisen holz", що у перекладі - "залізне дерево".

Дерев’яні конструкції обох церков, хоч і побудовані понад 100 років тому, дивом збереглися до наших днів. Церковна будівля в Горщику наразі знаходиться в
руках Православної Церкви. Церква ж у Сорочні стоїть порожня після того, як використовувалася в якості зерносховища протягом багатьох років.

Третьою німецькою церквою на Волині стала Нойдорфська церква, будучи заснованою 31 жовтня 1866 року, вона мала найбільше членів, найбільший Дім молитви, була найвпливовішою та найвідомішою серед церков Союзу баптистських церков Російської імперії, вважалася материнською. Першим пастором Нойдорфської церкви став Карл Одра. Протягом багатьох років тут відбувалися конференції, музичні фестивалі та соціальні збори. Це була рідна церква славнозвісного Джозефа Ітермана, одного з найкращих та найобдарованіших музикантів того часу.

Освячення баптистської церкви у Нойдорфі_16 вересня 1907 року 

Церква у Нойдорфі (вигляд збоку), 1926 р.

Церква у Нойдорфі, 2003 р.

 Експропріації 1915 рокуПерша світова війна поклала край відносному благополуччю етнічних німців.
Уряд імперії заборонив вживати німецьку мову. Згідно царських указів від 2 лютого і 13 грудня 1915 року всі німецькі колоністи з Волині(на той час на Волині  мешкало приблизно 215 000 німців) виселялися в глибину Російської імперії (переважно до Сибіру), а їхні землі та майно переходили до казни і підлягали ліквідації шляхом продажу з молотка.
Російськомовна газета «Волынские губернские ведомости», яка виходила у Житомирі, головний інформаційний ресурс цієї частини України, 2 червня 1916 року опублікувала списки власників у яких відібрали землю. Серед них були і мешканці Сорочня: Юліус і Вільгельм Баєри; Еміль Бороль; Еміль Браун; Авґуст, Еміль, Міхаель, Самуель, Вільгельм і Давид Дальке; Вільгельм Дістергофф; Авґуст Домке; Йоганн Едігер; Амелія і Цетр Клятт; Густав і Рудольф Кріґи; Авґуст Крюґер; Давид і Йонатан Маєри; Людвіґ Манталь; Даніель, Йоганн і Юліус Ортліби; Луїза Отто; Крістіан Поль; Авґуст Ратц; Карл Реманн; Юліус Ройтер; Фрідріх Шаберт; Людвіґ і Міхаель Шафріки; Фрідріх і Самуель Шляґи; Вільгельм Гайне; Гайнріх і Юліус Тімери; Вільгельм Валлєнберг; Вільгельм Вайсс; Авґуст і Ґустав Візінґери; Адольф і Роберт Цайтсманни.

Преса

У 1890 році Юліус Герман заснував часопис для німецькомовних баптистів Російської імперії «Дер Гаусфройнд» (Друг дому), який був змушений припинити публікації невдовзі після початку Першої світової війни. Часопис був відроджений у 1920 році, як видання німецьких баптистів у Польщі та виходив до початку Другої світової війни. У 1926 році «дер Фаміліенфройнд» (Друг сім’ї) поширився серед німецьких баптистів у Росії, як наступник попереднього видання і проіснував до 1928 року. 

На фото зображено освячення четвертої будівлі Церкви у Нойдорфі у вересні 1907 року.

Німецькі фестивалі духової музики.

Великої уваги німецькі колоністи надавали музиці. На додаток до хору та духового оркестру був ще струнний оркестр. У червні 1908 р. вони організували фестиваль духової музики у Нойдорфі під керуванням Джозефа Ітермана.
Його брат Альберт одного разу сказав про нього, що «він був хорошим каменярем та прекрасним музикантом».  Джозеф професійно вивчав музичну грамоту у Німеччині, складав власні твори та мав репутацію пунктуальної, дисциплінованої та вимогливої людини. На фестиваль з’їхалися понад 5000 чоловік. Був величезний успіх.

 У неділю, 29 травня 1924 р. відбувся інший фестиваль такого ж масштабу - у Сорочні. Ця подія зібрала приблизно 85 духовиків із Сороченя, Хорчиська, Івановичів, Горошків та Рудьковського хутору. Організатором знову був Джозеф Ітерман. Він подорожував по всьому німецько-баптистському союзі, у тому числі Сибір, проводячи заняття з диригентами хорів та оркестрів. 23 березня 1934 р. його заарештували за «протиправну революційну діяльність» – стандартне обвинувачення працівниками НКВС пасторів, диригентів та інших церковних служителів – і невдовзі відправили копати Біломорканал. Про його подальшу долю нічого не відомо. Окрім Ітермана, керівником декількох хорів у Нойдорфі був Девід Горц.
Місцеві жителі розповідають, що згодом духові інструменти було закопано від комуністів на церковній території під деревом.

Від розквіту до занепаду

У січні 1918 р. комуністичний режим проголосив відокремлення церкви від держави. З цим прийшла довгоочікувана релігійна свобода та терпимість щодо німецьких поселенців на Волині. Не зважаючи на багато проблем, заподіяних громадянською війною, з 1922 року ситуація стабілізувалася, життя почало налагоджуватися.
У серпні ж 1935 року майже всі німці та поляки в районі стокілометрової зони від кордону з Польщею були депортовані до Ка­захстану, де померло у перший рік чимало дітей. У домівки депортованих переселялися українці з прикордонних сіл, частину ж колоній було знесено армією. У зв'язку з виселенням етнічних німців було закрито їхні школи, церкви та молитовні будин­ки; більшість вчителів та служителів культу заарештовано.

Церкви у Нойдорфі і Сорочні закривають, перетворюють на зерносховища.

На короткий час німецької окупації у 1941 – 43 pоках будинки було повернуто віруючим, розпочалися служіння.

Частина депортованих етнічних німців змогла проникнути крізь фронт і повернутися додому. Окупаційна влада оголосила їх «фольксдойче», видала нові паспорти і намагалася в подальшому допомагати їм одягом та продовольством за рахунок проведених реквізицій. Колоністів розмістили в селах навколо Житомира, Коростеня, Бердичева, Новограда-Волинського та деяких інших міст, що водночас були значними вузлами залізничних та шосейних доріг. Чоловікам-німцям видали зброю, форму та організували їх у загони самооборони для боротьби з радянськими партизанами. Чимало етнічних німців залучалось до роботи в окупаційних установах, місцевих відділеннях поліції, гестапо і польової жандармерії. Разом з тим є відомі факти допомоги місцевих німців своїм землякам: українцям, росіянам, євреям.

Коли німці програли війну, радянська влада знову відібрала приміщення, перетворивши їх на комори місцевих колгоспів.

З наближенням до області восени 1943 року радянсько-німецького фронту всі етнічні німці під страхом смерті були вивезені окупаційною владою до Німеччини. Згідно укладеної між союзни­ками антигітлерівської коаліції) угоди, переважна кількість українських німців була розшукана і вивезена після війни за допомогою радянських спецвійськ до Сибіру на поселення. Частина німців Житомирщини загинула в горнилі війни, а решта - під час переве­зення на поселення до сибірської глибинки.

В області, як і по всій країні, партійними та радянськими органами проводилася в роки війни та по її закінченні широка пропагандистська кампанія з метою формування у суспільній свідомості щодо німецького населення образу «ворога». Як наслідок, серед значної частини місцевої інтелігенції та молоді на довгий час були закладені основи негативної соціально-політичної установки у ставленні до німецької меншини. Тому дехто з етнічних німців, які повернулися після 1956 року на батьківщину, змушені були або змінити, або ховати свою національну приналежність, щоб влашту­ватися на пристойну роботу чи отримати вищу освіту в радянських вузах.

Нині на Житомирщині мешкає не більше однієї тисячі етнічних німців. Причому не всі з них наважуються навіть у наш час відкрито заявити про свою національність. Десятки німецьких сімей за останні роки виїхали із області на свою історичну батьківщину в пошуках кращої долі.

Довідки

1. Відомими німецькими колоністами були: житомирський керівник оркестру (1825 - 1835 рр.), скрипаль, дири­гент, педагог А. Герке; родина Арндтів працювала в земстві і за свої кошти побудувала школу в с. Березівці; К. Шедель мав кондитерську, її. Зіфферман був старостою лютеранської кірхи, редактором газети «Житомирский листок обьявлений», власником однієї з перших водо­лікарень; Тайбери володіли шпилько-колодковим підприємством (з нього пізніше створено панчішно-шкарпеткову фабрику), відомим меценатом, колекціонером творів образотворчого мистецтва був барон І. де Шодуар. Більшість німців були глибоко віруючими людьми. Пе­рші переселенці утворили 2 колонії, в 1830 - 1860 рр. їх вже було 139. Згідно з переписом 1897 р. майже 99% німців були протестантами. Лютеранська община в м. Житомирі існувала з 1801 р. (першим пастор - Б. Рюль).

2. Динаміку зростання німецького насе­лення в краї можна простежити за таблицею:

Роки	Кількість чол.
1830 р.	1 тис.
1860 р.	понад 11 тис.
1870	25 тис.
1881	майже 88 тис.
1884 р.	120 тис.
1897 р.	понад 171 тис.